«Те, за що нас вбивають, ми намагаємося популяризувати»: інтерв'ю з Вєрою Бланш

«Те, за що нас вбивають, ми намагаємося популяризувати»: інтерв'ю з Вєрою Бланш. Veronika Synenka/Tie2.lt [caption id="attachment_125994" align="alignnone" width="750"] Asm. nuotrauka[/caption] Це інтерв’ю було записане під час персональної виставки Вєри Бланш «Валькірія», що тривала у Stedley Art Foundation з 8 квітня до 31 травня 2025 року. Кураторкою виставки виступила Катерина Цигикало. Далі проєкт вирушить до Вільнюса — 19 червня в T.2 Gallery відбудеться відкриття нової експозиції Вєри під кураторством Вероніки Синенької. Вєра Бланш зустріла повномасштабне вторгнення в Україні з камерою в руках, працюючи як фотожурналістка на гарячих напрямках. Згодом переїхала до Японії, де звернулася до кераміки й традиційної японської графіки тушшю. Її мистецтво стало відображенням нового візуального коду — поєднання українських і японських символів, у якому військові шоломи перегукуються з вінками, а жіночі образи втілюють міфічних валькірій — символ сили, памʼяті та незламності. У розмові Вєра ділиться своїми рефлексіями про війну, жіночу присутність у мистецтві та фронтовій реальності, а також про те, як культура перетворюється на зброю — м’яку, але влучну. Назва «Валькірія» дуже символічна. Що для тебе означає цей образ? Це про жіночу силу, про воїна, про втрати. Як ти його відчуваєш? Все те, що ви перерахували, — це і про «жінку-воїтельницю», і про нашу батьківщину матір, тому що в українській мові це слово звучить у жіночому родовому відмінку. Тобто це про мою країну — Україну. Ти документувала повномасштабну війну як фотожурналістка. Що стало точкою переходу від прямої документації до художньої рефлексії? Власне, сама документалістика в мене виглядає, я б сказала, художньо. До речі, багато українських видатних фотографів натякали мені на те, що в мене відчувається мій досвід естетики модної фотографії на документальних знімках, бо я весь час намагаюся це подати як щось більше, аніж просто документальні фотографії. В принципі, цей пошук уже почався ще до повномасштабного вторгнення, і почався він досить природним чином. Мій мистецький шлях розвивався і ще розвивається в такому руслі, як тече річка. Як досвід життя в Японії змінив твою візуальну мову? Чи стало мистецтво для тебе способом зцілення чи переосмислення? Звісно. Всі художники, навіть такі мастодонти, як Матвій Вайсберг (Матвій Вайсберг — український живописець єврейського походження, графік, художник книги — прим. ред.), у якого я мала честь бути нещодавно, або Влада Ралко (Влада Ралко  українська художниця, представниця сучасного українського мистецтва — прим. ред.), з якою я близько товаришую, — всі як один висловлюються про те, що творчість під час війни нас зцілює. І це як рефлексія — коли ти викидаєш свою думку чи то на папір, чи то на глину, чи то в якийсь інший перформанс, — ти викидаєш цю емоцію із себе. Ти висловлюєшся, ти виговорюєшся. Тобто, таким чином, ти в якійсь мірі, не повністю, звісно, але зцілюєшся. Тобі легше потім переживати, якщо так можна сказати, бо це жорстко звучить, — наступні трагедії. Бо, на превеликий жаль, вони не зупиняються, як ви бачите… І обстріли досі лунають, і людей досі знищують... Що змінилося у твоїй творчості після повернення в Україну? Чи було складно знову працювати з темою війни, але вже на іншому рівні? Насправді, перебувати вдома — це велике щастя. Наша українська енергія. Ви ніде не знайдете такої енергії, як в Україні. І особливо під час війни вона посилюється якимось дивним чином. Це відчуття, яке в мене народилося ще лютого 2022-го, після початку повномасштабного вторгнення: що наче ти проживаєш останній день свого життя. присутня оця пристрасть, яка в тобі б'ється. Тобто, ти намагаєшся все зробити сьогодні. Настільки пристрасно живеш своє життя і твориш так само. Для тебе це — наче останній день. Добре, тепер про жінок та символи трохи. У виставці багато жіночого тіла, шоломів, вінків. Це виглядає як естетика війни, якщо це можна так назвати, через жіночу призму. Скажи, чи свідомо ти твориш цей феміністичний наратив? Так, це був свідомий крок для пом’якшення цього матеріалу і, знов-таки, для прийняття японцями. І я думаю, що це було досить органічно, так як я сама жінка, і цей наратив у мене просився сам. Часто я думала про жінок, які втратили своїх коханих чоловіків, синів або батьків, та яку травму вони переживають, що з ними відбувається, та як вони, живучи, вже не живучи. На жаль, у нас безліч таких історій… Чи бачиш ти в українських жінках-військових новиx«валькірій» сучасності?Як це вплинуло на твою візуальну концепцію?   Так, так, і я не тільки бачу — вони мене дуже надихають. Якщо чесно, часто виникає бажання самій стати парамедикинею. Я не знаю, чи я колись дійду до тієї точки, але я часто думала про це у 2022-му. Однак, так як я була військовою фотодокументалісткою, працювала з камерою, я відчувала відповідальність на собі, бо я була воїном, скажімо так, інших військ — інформативних, візуальних. Це все також дуже важливо. Але багато жінок, дівчат, які за нас вмирають. Особливо, коли це художниці — як ось нещодавно загинула на фронті молода художниця Маргарита Половінко (Маргарита Половінко — українська художниця, волонтерка та учасниця російсько-української війни — прим.ред.). Розумієш, це ті дівчата, які могли ще жити довго, надихати нас, вони тільки-тільки розкривалися, але вони обрали інший шлях...Вони мене дуже надихають. І я вважаю, що про цих жінок треба не тільки малювати чи щось створювати — про них потрібно знімати фільми, бо вони гідні цього. Щоб ця тема була розкрита для ширшої аудиторії, бо все ж таки арт-проєкти — вони більше для вузького кола. Вони мене надихають, ці дівчата. Я скорблю за їхніми смертями, за їхніми втратами. І коли це відбувається, насправді, дуже важко емоційно. У нас є в Україні таке відчуття, що на фронті гинуть наші невідомі родичі — наче дуже близька людина залишила цей світ. І, власне, помираючи за мене особисто. Тому вона мене надихає… Як Ви вважаєте, чи може мистецтво говорити про війну без ілюстративності? Як знайти мову, яка не буде втрачати своєї глибини? Без ілюстративності? Мабуть, хіба це буде звук? Ми знаємо, в нашій країні є прекрасна Opera Aperta (Opera Aperta — це лабораторія сучасної опери, створена українськими композиторами Романом Григорівим та Іллєю Разумейко — прим.ред.). Мої друзі Роман Григорів і Ілля Разумейко створюють сучасну українську оперу. І у Романа народилося декілька творів. Він, взагалі, грав цю оперу на використаній зброї, і це дуже сильне. Це ж теж мова — не ілюстративна. І останнє запитання. Виставка говорить про спадкоємність традиції. У чому ти бачиш точку перетину між історичною пам’яттю та сучасним мистецтвом? Власне, мабуть, це наша боротьба за волю. За наше виживання. Тому що, як я вже казала, ця серія — фольклорна, етнічна. У минулих поколіннях наші митці мали фольклор за зброю. Етнос наш був на противагу цьому червоному терору. Тому вони переплітаються. Коли ви берете нашу сучасну українську музику — у нас є така прекрасна співачка Onuka, яка дуже гарно працює з сопілками та іншими етнічними музичними інструментами. У неї, до речі, є на Чернігівщині своя резиденція. Це будинок-спадщина її дідуся, який створював музичні інструменти. Зараз вона в цій майстерні створює і музику, і артефакти, і резиденцію, і твори. Це все якраз — етнос і фольклор. Це все перемішується із сучасним. Звісно, не хочеться впадати зовсім у цю «шароварщину» (Шароварщина (також шароварництво) — культурологічний та журналістський термін, як правило негативний, на означення зображення та розуміння української культури за допомогою псевдонародних елементів костюма та побуту  прим.ред.), і сподіваюся, що я далека від цього. Але все ж таки, коли ми вплітаємо етнос, фольклор або наші історичні моменти у візуальне українське мистецтво — це створює нашу сучасну мову. Мені здається, це цікаво. І, взагалі, як казав мудрець Соломон, що немає нічого нового під сонцем. Все, що є, уже було, і все, що буде, уже є. Тобто ми нічого нового не можемо вигадати. Ми просто черпаємо і беремо своє натхнення якраз із нашої історії. І тому наші рефлексії такі глибокі. І ти не можеш рефлексувати по-іншому, бо в тебе є єдиний код — це якраз твій етнос. Це твоя культура. Культура ж визначає народ. Мова визначає народ. Тому що це наш код. Тобто те, за що нас вбивають, — ми намагаємося це популяризувати зараз.

Autorius: Tiedu

Kopijuoti, platinti ar skelbti šį turinį be autoriaus raštiško sutikimo draudžiama